КЕНДІС БУШНЕЛЛ

СЕКС І МІСТО

 

 

Мій гіркий досвід:

кохання на Манхеттені?

Не думаю…

 

Ось історія з Дня Валентина. Готуйтеся.

Англійська журналістка приїхала до Нью-Йорка. Вона була приваблива і дотепна і одразу підчепила одного з типових бажаних нью-йоркських холостяків. Тіму було сорок два, інвестиційний банкір, що заробляв десь мільйонів п’ять на рік. За два тижні вони вже цілувалися, трималися за ручки – і одного теплого осіннього дня він відвіз її до будинку, що будувався у Хемптонсі. Вони переглядали проект разом з архітектором. «Я хотіла сказати архітектору вбудувати поручні на другому поверсі, аби діти не попадали,»- сказала журналістка. «Я думала Тім збирався мені освідчитись.» Недільного вечора Тім підвіз її додому і нагадав що у них запланована вечеря на вівторок. У вівторок він зателефонував і сказав що змушений все відкласти. Після того, як вона не мала від нього жодної звістки протягом двох тижнів, вона сама зателефонувала і сказала: «Ти щось завідкладався…» Він сказав подзвонить пізніше того тижня.

Звісно він ніколи не передзвонив. Але, що зацікавило мене , це те що він не міг зрозуміти що сталося. В Англії, пояснила вона, зустріч з архітектором щось таки означає. Тоді я втямила, звісно, вона ж з Лондона. Ніхто не розповідав про Кінець Кохання на Манхеттені. І я подумала: вона дізнається.

Ласкаво просимо у Епоху Не-Невинності. Мерехтливі вогні Манхеттену, що слугували декораціями таємних збіговисьок з роздираннями корсажів від Едіт Вортон, ще сяють, але сцена вже порожня. Ніхто не снідає у Тіффані, і ні в кого немає пам’ятних романів, натомість у нас є сніданки о сьомій і романи, що ми намагаємось якомога скоріше забути. Як ми в усе це вляпались?

Труман Капоте розумів цю нашу дилему дев’яностих: дилему Кохання проти Угоди, і розумів занадто добре. У «Сніданку у Тіффані» Холі Голітлі і Пол Варяк були зв’язані обмеженнями, його утримували, її утримували, але врешті вони вирвалися і надали перевагу коханню перед грошима. Такого зараз на Манхеттені не часто зустрінеш. Нас всіх утримують – роботою, квартирами, деяких з нас подзьобуванням замовлень у «Мортімері» або «Роялтоні», видом на море у Хемптонсі, квитками у перший ряд У Медісон Сквер Гарден – і нам це подобається. Самозахист і укладання угод понад усе. Купідон тепер ПП.

Коли ви востаннє чули, як хтось каже «Я тебе люблю!» без незмінного (а іноді без невимовленого) причепа «як друга»? Коли ви востаннє бачили як двоє дивляться одне одному в очі без задньої думки? Коли ви востаннє чули як хтось виголошує «Я шалено закоханий(а)!», і не подумали, ага, зачекай до понеділка? І що виявилося не черговим різдвяним фільмом з дурнуватим кінцем? «Викриття» - фільм на який десять – п’ятнадцять мільйонів кіноманів пішли, лише аби побачити небажаний, нещирий секс між корпоративними еротоманами – навряд чи річ, про яку нам хотілося би думати коли на думці кохання, але річ яка дуже схожа на сучасні стосунки Манхеттену.

На Манхеттені ще досить багато сексу, але сексу, що має результатом дружбу і ділові угоди, а не любовну історію. Цими днями в кожного є друзі і колеги, мало в кого є кохані – навіть якщо вони спали разом.

Повертаємось до англійської журналістки. За шість місяців, трохи більше «стосунків», і короткого роману з чоловіком, що телефонував їй з заміста і казав що зателефонує коли повернеться до міста (і ніколи не телефонував) вона порозумнішала. «Стосунки у Нью-Йорку це незалежність,» сказала вона. «Але як ви стаєте залежними коли врешті вам цього захочеться?»

Люба, ми їдемо з міста.

КОХАННЯ У БАРІ «BOWERY»

 ЧАСТИНА 1

 

Вечір п’ятниці у барі «Бовері». Назовні сніжно, всередині шумно. Там актриса з Лос-Анджелесу, що виглядає чарівно-не-на-своєму-місці у своїй сірій вініловій курточці і міні-спідничці зі своїм занадто обвішаним золотом і занадто засмаглим ескортом. Там актор, співак і король вечірок Донован Лейч в зеленому пуховику і пухнастій бежевій шапці з вухами. Там за столиком Френсіс Форд Коппола з дружиною. Там порожній стілець за столиком Френсіса Форда Копполи. Він не просто порожній: він спокусливо, звабливо, глузливо, провокативно порожній. Він такий порожній, що він більш зайнятий ніж будь-який інший стілець у барі. І тоді, коли порожність стільця ось-ось зчинить скандал, Донован Лейч сідає побалакати. Всі у приміщенні негайно поринають у заздрощі. Дратуються. Енергетика кімнати шалено звивається. Оце романтика у Нью-Йорку.

 

 

 

ЩАСЛИВИЙ У ШЛЮБІ

        «Кохати значить мусити рівнятися на іншу особу, а що як ця особа виявиться тягарем?», сказав мій друг, один з не багатьох людей відомих мені тим, що вже дванадцять років щасливо одружений. «І чим більше в тебе можливостей поглянути назад, тим більше ти впевнюєшся у своїй правоті. Тоді ти тікаєш далі і далі від стосунків, якщо не трапиться щось значне аби виштовхнути тебе з них зовсім – смерть батьків, наприклад.

        «Нью-йоркці зводять величезний мур, який тобі не подолати.», продовжив він. «І я почуваюся надзвичайно удачливим, через те, що в мене все вийшло порівняно рано, тому що зараз так просто не мати стосунків – і вже майже неможливо повернутися до них знову.»

 

 

ЩАСЛИВА (НІБИ ТО) У ШЛЮБІ

 

        Якось одружена подруга зателефонувала мені. «Я не знаю як люди мають справжні стосунки в цьому місті. Це справді важко. Уся ця спокуса. Гулянки. Випивка. Наркота. Інші люди. Тобі хочеться веселитися. І якщо ти з кимсь, то що вам двом робити? Сидіти у своїй квартирці і витріщатися одне на одного? Коли ти сама, це простіше.», каже вона, трохи тужливо. «Ти можеш робити, що хочеш. Тобі не треба повертатися додому.»

 

 

ХОЛОСТЯК З «СОСО PAZZO»

 

        Багато років тому, коли мій друг Капоте Дункан був одним з найбажаніших холостяків Нью-Йорка, він зустрічався з кожною жінкою в місті. Тоді ми ще були досить романтичними аби вірити, що якась жінка отримає його. Він мусить колись закохатися, думали ми. Кожен мусить закохатися, і коли він закохається, то це буде гарна, розумна і успішна жінка. Але ці гарні, розумні і успішні приходили і йшли. А він все не закохувався.

        Ми помилялися. Сьогодні Капоте вечеряє в «Coco Pazzo» і каже що він недосяжний. Він не хоче стосунків. Навіть не хоче пробувати. Не зацікавлений у романтичній відданості. Не хоче чути про неврози в голові у інших. Він каже жінкам, що буде їм другом, і в них може бути секс, але це все і нічого більше бути не може.

        І для нього це прийнятно. Це навіть не засмучує його так, як колись.

 

 

КОХАННЯ У БАРІ «BOWERY»

 ЧАСТИНА 2

 

        За моїм столиком у «Bowery» сидять Паркер, тридцять два роки, письменник, що пише про стосунки, які неминуче котяться у прірву; його хлопець, Роджер; Скіппер Джонсон, юрист у шоу-бізнесі.

        Скіпперу двадцять п’ять і він уособлює зневіру Покоління Х у Коханні. «Я просто не вірю, що зустріну ту саму людину і одружуся.», каже він. «Стосунки це надто напружено. Якщо ти віриш у кохання, то завчасно прирікаєш себе на розчарування. Ти не можеш просто довіритися будь-кому. В наш час люди надто корумповані.»

        «Але це промінь надії,», протестує Паркер. «Ти сподіваєшся, що це врятує тебе від цинізму.»

        Скіппер цього не розумів. «Світ набагато більше роздовбаний сьогодні, ніж двадцять п’ять років тому. Мене дратує що я народився в цьому поколінні, коли все це стається зі мною. Гроші, СНІД, стосунки – все пов’язане. Більшість людей мого віку не вірять, що в них буде стабільна робота. Коли ти боїшся за свої фінанси у майбутньому, ти не хочеш мати зобов’язань.»

        Я розумію його цинізм. Я якось спіймала себе, кажучи, що я не хочу стосунків, бо у кінці, якщо ти не одружуєшся, ти лишаєшся ні з чим.

        Скіппер хильнув зі свого стакану. «У мене не має вибору,», заволав він. «Я не хочу поверхових стосунків, то я й не роблю нічого. У мене немає сексу і немає кохання. Кому це потрібно? Кому потрібні усі ці потенційні проблеми типу хвороб і вагітностей? У мене немає проблем. Немає страху хвороб, психопатів або сталкерів.» Чому просто не бувати з друзями і вести справжні розмови і гарно проводити час?»

        «Ти ненормальний», сказав Паркер. «Тут йдеться не про гроші. Може ми не можемо підтримати один одного фінансово, але може ми можемо підтримати один одного якимсь іншим чином. Емоції нічого не коштують. Ти повинен мати до кого іти додому. Ти повинен мати когось у своєму житті.»

        У мене була теорія, що єдине місце де можна знайти кохання і романтику у Нью-Йорку це гей-спільнота. Що чоловіки геї ще були друзями, друзями екстравагантними і пристрасними, тоді як гетеросексуальне кохання все далі заходило у глухий кут. Теорія ця виникла у мене частково через все, що я читала або чула нещодавно про мультимілліонера, який покинув дружину заради молодшого чоловіка – і нахабно залицявся до свого молодого обранця по всіх наймодніших ресторанах Манхеттену, прямо перед очима жовтої преси. Ось, думала я, Справжній Кавалер.

        Паркер також підтверджував мою теорію. Наприклад, коли Паркер і Роджер лише почали зустрічатися, Паркер захворів. Роджер поїхав до нього додому готувати йому вечерю і піклуватися про нього. З звичайним хлопцем такого б не сталося. Якби молодий не гей захворів і він тільки-но почав зустрічатися з жінкою і вона схотіла б піклуватися про нього, він би перелякався – він би подумав, що вона хоче прокласти собі шлях у його життя. И двері би з грюкотом зачинилися.

        «Кохання небезпечне.», сказав Скіппер.

        «Якщо ти знаєш, що воно небезпечне, це змушує тебе цінувати його, і ти прикладатимеш зусиль аби зберегти його.», відповів Паркер.

        «Але стосунки поза твоїм контролем.», сказав Паркер.

        «Ти здурів.», сказав Паркер.

Роджер пішов обробляти Скіппера далі. «А як щодо старомодних романтиків?»

        Моя подруга Керрі  приєдналась до розмови. Вона знала цей тип. «Щоразу, як чоловік каже мені, що він романтик, мені хочеться верещати.», сказала вона. «Це значить, що в нього романтичне бачення тебе, і як тільки ти станеш реальною і перестанеш гратися у його фантазії, його відвертає. Ось що робить романтиків небезпечними. Тримайтеся подалі.»

        В цей момент один з цих романтиків загрозливо наближався до столику.

 

 

ЖІНОЧА РУКАВИЧКА

 

        «Презерватив вбив романтику, але надзвичайно розширив можливість перепихнутися,», сказав один друг. «Щось таке є в використанні кондому, що для жінок робить так, ніби секс не рахується. Не має контакту шкіри зі шкірою. Тож їм простіше лягти з тобою у ліжко.»

 

 

КОХАННЯ У БАРІ «BOWERY»

 ЧАСТИНА 3

 

Барклі, двадцять п’ять років, був художником. Барклі і моя подруга Керрі «зустрічалися» протягом восьми днів, що означало, що вони ходили всюди, цілувалися і дивилися одне одному у вічі і це було мило. В той час як усі знайомі чоловіки тридцяти п’яти років по вуха загрузли у цинізмі, Керрі подумала, що вона може спробувати зустрічатися з молодшим чоловіком, одним з тих, хто пробув у Нью-Йорку не так довго аби вкінець закостеніти.

Барклі казав Керрі, що він романтик, «тому що я так почуваюся», і він також казав їй, що хоче адаптувати роман Паркера до постановки на сцені. Керрі запропонувала познайомити їх, тому Барклі був у «Bowery» того вечора.

Але коли Барклі  з’явився, він і Керрі подивилися одне на одного і…нічого не відчули. Можливо він вже відчував невідворотне, тому і привів з собою «супутницю», дивну дівчину з блискітками на обличчі.

Тим не менше коли Барклі всівся, він сказав: «Я щиро вірю у кохання. Я був би такий пригнічений, якби не вірив в нього. Люди це половинки. Кохання надає всьому більшого значення.»

«Тоді хтось забирає його в тебе і тобі капець.», сказав Скіппер.

«Але ти сам твориш свій світ.», сказав Барклі.

Скіппер оголосив свою мету: «Жити у Монтані, із супутниковою тарілкою, факсом і джипом – отоді ти у безпеці.», сказав він.

«Може те, чого ти прагнеш неправильно,», сказав Паркер. «Може те, чого ти прагнеш, завдає тобі незручностей.»

«Я прагну краси. Я мушу бути з красивою жінкою. Я не можу нічого з цим вдіяти,», сказав Барклі. «Ось чому багато дівчат, з якими я врешті починаю зустрічатися, дурні.»

Скіппер і Барклі вийняли мобільні телефони. «Твій телефон занадто великий.», сказав Барклі.

Пізніше, Керрі і Барклі пішли до Тунелю і роздивлялися усіх гарненьких молодих людей, і палили і крадькома випивали. Барклі пішов з дівчиною з блискітками на обличчі, а Керрі пішла гуляти з найкращим другом Барклі, Джеком. Вони танцювали, потому ковзали по льоду немов навіжені, намагаючись спіймати таксі. Керрі навіть не могла подивитися на годинник.

Барклі подзвонив їй наступного дня. «Які справи, мала?», спитав він.

«Не знаю. Це ти мені зателефонував.»

«Я казав тобі, що не хочу мати дівчину. Ти сама себе підставила. Ти знала який я.»

«О, так, дійсно,», хотіла сказати Керрі, «я знала що ти поверховий, нікчемний бабій, і саме тому хотіла зустрічатися з тобою.»

Але вона не сказала.

«Я не спав  з нею. Я навіть не цілувався з нею,», сказав Барклі. «Вона мені байдужа. Я не бачитимусь з нею, якщо ти хочеш.»

«Мені справді наплювати.» І найжахливіше було, що їй було не наплювати.

Потім вони провели наступні чотири години обговорюючи картини Барклі. «Я можу робити ще весь день, щодня.», сказав Барклі. «Це набагато краще за секс.»

 

 

ВЕЛИКИЙ НЕ-УДАВАЛЬНИК

 

«Єдине, що залишилося, це робота.», сказав Роберт, сорок два роки, редактор. «Тобі стільки всього треба зробити, де там час на романтику?»

Роберт розповів історію, про те як він нещодавно був із жінкою, яка йому справді подобалася, але через півтора місяця стало ясно, що нічого не вийде. «Вона влаштовувала мені ці маленькі випробовування. Типу, я мав подзвонити їй у середу, аби домовитися куди піти у п’ятницю. Але можливо у середу я схочу накласти га себе руки, і тільки Богу відомо чого мені схочеться у п’ятницю. Вона хотіла бути з кимсь, хто шаленів від неї. Я це розумію. Але я не можу удавати те чого не можу.»

«Звісно, ми досі добрі друзі.», додав він. «Ми постійно бачимося. Ми тільки не маємо сексу.»

 

НАРЦИС В «FOUR SEASONS»

 

Одного суботнього вечора я пішла на благодійний захід у готель «Four Seasons». Тема вечора – Ода Коханню. Кожен зі столів був названий на честь відомих пар – там були Таммі Фей з Джимом Баркером, Нарцис із Самим Собою, Катерина Велика і Її Кінь, Майкл Джексон і Друзі. Ел Дамато сидів за столиком Біла і Хіларі. Кожен тіл був прикрашений відповідними речами, наприклад, за столом Таммі Фей Бейкер були штучні вії, і свічки у вигляді губної помади. На столі Майкла Джексона була іграшкова горила і відбілюючий крем для обличчя.

Боб Пітман також був там. «Коханню не кінець – палінню кінець.», сказав Боб, вишкірившись, в той час, як його дружина Санді стояла поряд нього, а я стояла за орнаментом з листя, намагаючись потай викурити цигарку. Санді сказала, що збирається піднятися на якусь гору у Новій Гвінеї і її не буде декілька тижнів.

Я пішла додому сама, але перед самим моїм від’їздом хтось вручив мені щелепу коня зі стола Катерини Великої.

Ёсьць такое паняцьце - "Quarter-life crisis". Гэта такі псыхалягічны стан, што ахоплівае моладзь гадоў у 20 з капейкамі, калі яны скончваюць ці толькі скончылі вучобу. Гэта абсалютны хаос у жыцьці і страх перад будучыняй. Абсалютна новы этап, які цягне да сябе і пужае.
Вось так у мяне зараз, яскравы прыклад "Quarter-life crisis". Такі, крызіс, што проста жахліва ад невядомасьці і нявызначанасьці. Што і як?...
А заўтра будзе апошні дзень ва ўніверы. Пасьля, вядома, шчэ сэсія, дыплом і госы, але апошні дзень на парах. І з усяго свайго курса я пабачу чалавек ад сілы 10, а пасьля мы проста разыдземся, як чужыя, без эмоцый і сантыментаў. 5 год жыцьця - так мала і так шмат.
Універ - гэта такі цудоўны час таму, што можна быць дарослым і безадказным. Можна дараваць сабе так шмат, можна не хадзіць на пары і пастаянна казаць "я подумаю об этом завтра". Хаця па сутнасьці мой універ быў такім класным толькі на 1-2 курсе, ды й то толькі з-за студэнцкага жыцьця, тусовак і п'янак на канале. А пасьля гэта ўсё зьнікла кудысьці, як зьнікла і цікавасьць да гэтага. І апошнія некалькі год застануцца ў памяці як тупое прасіжваньне штаноў на лекцыях па нікому не патрэбнай лухце ў немагчыма бяздарнай сыстэме ціпа адукацыі.
Я не магла дачакацца моманту, калі нарэшце мне ня трэба будзе ўпрыгожваць сваёй прысутнасьцю прастору гэтай цудоўнай навучальнай установы. Калі я больш ня буду бачыць фізіяноміі ўдарнікаў адукацыйнага фронту, большасьці зь якіх не перашкодзіла б самім трошкі даадукавацца. І я ня буду сумаваць па гэтых гадах. Як ня сумавала ў свае часы па школе.
Але адназначна і шкадаваць ня буду. За ўсе 5 год я ніводнага разу не пашкадавала, што вучуся там, дзе вучуся. тым больш, што наўрад ці недзе было б лепш. Ня думаю, што мае аднакурснікі зьбяруцца праз шмат год цэлай бандай, каб узгадаць цудоўныя былыя гады. Але я не шкадую, што вучылася разам зь імі.
Мне проста страшна, што будзе далей, страшна странавіцца дарослай канчаткова, і страшна, што зусім хутка я буду казаць "я вось у мае студэнцкія гады..."
І пакуль застаецца толькі суцяшаць сябе думкай, што праз гэта праходзяць усе. Што ўсе баяцца. Але ўсе перажываюць.

Так што ня трэба ўпадаць у дэпрэсію. У апошні дзень універа трэба быць вясёлай.